Спуститися з «Драбини»

«Драбина» складена, почищена і на рік відкладена в шафу. Бережно і зі слізьми в очах, адже так важко прощатися.Так важко купувати квиток в іншу реальність, де на тебе чекають робота та роботи, сніги та снігурки, люди та людожери…

Львів. Осінь. Падає, кружляє, підхоплює в круговерть шалене листя, божевільно – спокійний джєз відображений у твоїй філіжанці кави з вогником. В ньому знову зриваються у плавних рухах парасолі вдумливих перехожих і їх підбори ритмічно збагачують каміння бруківки.

А ти знову поспішаєш… до театру.

Там кулісний пил, там кохані і знайомі творці, там бджоли – трудівники організатори, там тепло нових долонь і навіки тепер рідних усмішок, там діти, там дорослі діти і діти, які ніколи не подорослішають. Очі, втомлені безсоннями та блискучі ним же… запахи, емоції, гул і червона завіса розходиться, увага на сцену.

Театрів цього року приїхало неймовірно багато і відшукувати серед них самоцвіти членам журі ставало складніше день за днем. Колегія професіоналів втомлено позіхала від надмірної віддачі енергії молодим, та розминала мязи, затерплі від сидіння.

Поспілкувавшись з суддями після першого дня, склалося враження неймовірної перенасиченості мозку від побаченого, а звідси й повна відсутність емоційного захвату театральними дійствами. Втома від дороги? Чи просто не торкнуло? А театри старалися здивувати…

І львівські митці, і митці з Кіровограду…

Зате вразили фотографії у «Музеї ідей». Кожен бачив їх почергово та в різні дні,і, мабуть, їх повністю безмовна гра – життя, що тихо шепоче крізь зображені світло й тіні… розслабляло, надихало, зупиняло, щоб зазирнути в очі хлопчика, чи то в міміку старечого обличчя і поспілкуватися з собою в обрамлені світу.

Вечір. Учасники і дехто з журі прямують в свою «хатку» на Сихів.

Сил для обговорень замало. Забагато думок всередині. Побачене, почуте, зустріте, своє, чуже і… – сон.

День другий. Для всіх зупинився той відлік. Другий…третій… Є сніданок, якшо встигнеш. Театр, де маєш бути. Потяги, з яких зустрічати «допливаючих». Майстер – класи, де зупиняються годинники всесвіту.

Дощ. Сонце. Дощ. Одним словом, йдеш «Драбиною».

Ті, хто втрапив на перший майстер – клас від режисерів України, Австрії та Великобританії, загадково посміхалися біля входу в палац Хоткевича.

А ми того ранку обрали дитячі наівні візії з приводу «Маленького принца» та всеперемагаючої доброти «Білосніжки». Діти додали віри в щирість та правду творчої любові. Журі стримувало усміхнені сльози в очах і не стримувало захвату від чистоти дитячого світосприйняття.

А в палаці Хоткевича продовжилася круговерть вистав...

І якось після дитячого катарсису закортіло тої дорослої істини, коли все складно і так важко, а особливо, кортіло розвінчання тої правди.

Гортаючи «драбинський» часопис «Щаблі», критично переглянули версії Франківського театру щодо життя Курта Кобейна у виставі «Курт-шоу». І винесли звідти непоганий режисерський прийом – притягати до моральної відповідальності буквально: за довгі шмаття резинки і відпускати в моменти, коли надто боляче. Хоча псевдо Курту хотілося крикнути вічне – «Не вірю!»

Далі знову яскраві декорації, костюми та емоції від львівських театралів і не надто яскраві враження від «непоЙнятих» творців з Чернігова. Так, люди, тексти філософські та дійсно вічні ( вистава «Вічність і ще один день»), але подавати їх треба, як і зазначено у цій же пєсі, приправленими, чи хоча би з гарніром... Аби уникнути незварення шлунку.

А ось і найприємніше! Як приховати обєктивне захоплення всього залу від першої і найліпшої віддачі, що її забезпечив театр «Публіцист» з Харкова!

Ну як? А ніяк. Всі відчували спазми мімічних мязів обличчя від усмішок та сміхових вибухів, від співпереживання та співучасті в тяжкій долі «Ляльок» з однойменної вистави. Горбун та його танок з сіренькою, але такою зворушливою панянкою під пісню «Дорз», його мишача філософія «вошкання», його даоське сприйняття такого до болю простого життя. І нудьга – наша, лялькова, нікчемна, втомлена вічним пошуком... чого? Що ж ми, ляльки, шукаємо в своїй вічно закритій коробці? Пробрало до глибини, дякую! Обговорення в антракті стануть доказом моїх твердженьJ

Третій день. Четвер, пятниця? Рахунок вівся за драбинською програмкою.

Сніданок цього разу ми всім гуртом проміняли на оспіваний майстер – клас.

Вранці була мрія порозминати втомлені кістки і, зрештою, мрії мають здатність збуватися. В театрі «Воскресіння» на нас чекав простелений на підлозі покрів і довга та приємна робота з власним тілом.

Майстер – клас розділили на дві частини. Практична від режисера Корнія Демидюка та теорія від британця Майкла Джонсона. Практику чесно пройшли, а далі підвів мізерний шлунок, тож довелося тікати в найближчу кнайпу. Загалом, практики контактної імпровізації( а саме цим ми намагалися займатися протягом кількох годин) нині набувають все більше розголосу та актуальності по всьому світу. Адже актор, як і кожна духовно розвинена людина, має в досконалості володіти власним тілом, вивчати його можливості і так само легко та без остраху контактувати з партнером по майданчику.

В театрі «Воскресіння» під час конкурсної програми пролізти хоч втрьох на стілець ввижалося безглуздим та нереальним. Люди сиділи на головах, ногах, руках, речах одне одного. Трималися за чиєсь волосся, щоб не котитися рядами. «Драбина» наклИкала на власні щаблі чималий успіх! Настрій від незручності поз лише підіймався, а від вистав подеколи навіть скакав під стелю. Фарс від театру «Гармидер» з Луцьку наблизив розрізнені в сприйнятті емоції до ґвалту, а глядачів до сцени. Ті просто задіяли себе в подекуди дійсно дурненький сюжет.

Театр «Від ліхтаря» дарував відчуття естетики і прекрасного буття чи то небуття, чи то невагомості. Стало легко і затишно в безмовному чорно – білому світі, сцені, театрі, в житті зрештою...

Епатажний «Людський голос» з Одеси шокував приємно та повчально сценою, де риби та люди мінялися своїми скляними акваріумами. Де всі ми лише ворушили губами, де вдивляючись в протилежний соціум забували про ідентичність існування у власному. Мильному. Як пузир.

Перерви. Перекури. Жваві обговорення. Остання трагічна вистава з Франика.

Важка, але професійна аж настільки, що здобула собі під кінець додаткового актора. На сцену, просто знадвору зайшов кіт. Покружляв в такт живій музиці і допоміг героїні завершити фінальний монолог, муркочучи на її тримтячих руках. І пішов. Як слід. Коли згасло світло.

Хух. Ні. Не все. Далі на «Драбині» панувало кіно. Експеримент з конкурсом короткого метру на мою думку не вдався. Одним словом, непідготовлена публіка, перенасичений графік, атмосфера якась не та. То майже цитата.

Але інколи було цікаво. Були реакції, а отже і емоції. Десь же мають творці перевірити, чи дійсно вони – творці. Дискотека саундтреків розслабила, адже за кілька годин був світанок і знову був день, знову театри, знову діяльність мозкова і емоційна, журі, що протирає безсонні очі, не дозволяючи собі впустити вартісні моменти... гості з Чехії, гості з Польщі... антракти, біганина організаторів, збір коштів на «ремонт драбини», сніг, зимно, потяг за годину, обійми, прощання, вологі погляди знайомих і зовсім незнайомих тобі очей, вокзал... прибуття додому...

А між тим - нагородження і остання прощальна вечірка. Ех, хто їх любить ті прощання. Любити потрібно лише повернення. Тож наступного року знову відкриємо шафу, протремо пил з неї, рідної, і помандруємо драбинкою вгору, щабель за щаблем до любові і творчості чи до творчості в любові, чи з любові до творчості... Дійдемо до небес і в очікуванні нових повернень, спустимося з «Драбини».

Найуспішніше подорожували «щаблями» «Драбини»:

- у номінації "Найкраща театральна композиція" (так зване гран-прі
 фестивалю, найважливіший приз):
Teatr sztuki Mariana Bednarka (Рибнік, Польща) "Людина і папір"

- у номінації "Краща режисерська робота"  - ATR – Akademicki Teatr
 Remont (Глівіце, Польща) «Tанго»

- у номінації "Краща акторська робота"  - театр Від ліхтаря (Рівне)
 "Дежавю: Речі. Місце. Час", актори Наталка Гуц та Наталка Козел,

- приз глядацьких симпатій отримав театр Екіпаж (Київ) «Очень простая история»

- у фотовиставці перемогло фото Сашка Гнатенка

Автор - "whiskey_go_go"

Коментар:

Інформація для роздумів автору статті "Спуститися з «Драбини».
Шановний \"whiskey_go_go\" повідоляємо вам, що \"подекуди дійсно дурненький сюжет\" нашої вистави належить Вітольду Гомбровичу. Свою критику ви адресуєте йому, але мушу вас розчарувати - він помер у 1969 році у титулі живого класика.В.Гомбрович (1904 -  1969)  -  класик  польського  авангарду, який здійснив великий вплив на польску та європейську літературу і драматургію XX століття. П`єса написана в 1938 році, проте перша її постановка в Польші  відбулася лише на початку 50-х рр. Від того часу \"Івонна, принцеса Бургундськая\"  вже більш ніж півстоліття не сходить  зі сцен. Переведена  на  шістнадцять мов. Одна з  недавніх постановок була здійснена Інгмаром   Бергманом (звісно, можливо, вам це ім`я також ні про що не говорить) у   Стокгольмському драматичному театрі.

Успіхів у вашій не легкій справі!!!

автор: ПАВЛО -Театр-студія ГаРмИдЕр

Previous year   Previous month Вересень 2019 Next month   Next year
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
26 27 28 29 30 31 1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 1 2 3 4 5 6
Сьогодні: 2019-09-16
Веб-портал створений за сприяння
Центру культурного менеджменту і
Творчої майстерні "Штука" та
за підтримки Управління культури
та туризму Львівської міської ради.
ГО 'Творча майстерня 'Штука' Львів відкритий для світу Львівська міська рада Центр культурного менеджменту © LvivStory.com, 2007-2019. Усі права застережено.
Використання матеріалів можливе лише з гіперпосиланням на веб сторінку www.lvivstory.com.
Думка редакції може не збігатись з думкою авторів.
Редакція не несе відповідальності за істинність інформації, наведеної в нередакційних матеріалах.

Powered by siteGist CMS - Web Content Management System