RSS новин та анонсів на LvivStory.com
Рецензія: Тарас Я. Українська сакральна дерев'яна архітектура

2009-07-20

У червні 2009 року президент Віктор Ющенко підписав указ "Про присудження Державних премій України в галузі архітектури 2009 року". Нижче подана рецензія на працю Ярослава Тараса за яку автор отримав відзнаку. 

".. Дослідники не зафіксували цей тип церкви в Україні, але вона могла існувати"!

Рецензія на книжку: Тарас Я. Українська сакральна дерев’яна архітектура. Ілюстрований словник-довідник. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2006. – 584 стр. іл.

За час незалежности в Україні з’явилося багато видань, які, претендуючи на наукові і, маючи всі відповідні атрибути, на жаль, є псевдонауковими. Імениті рецензенти зазвичай цих праць не читають, а часто, будучи фахівцями з инших галузей, не знаються на темі. Це призводить до засмічення української наукової літератури, і без того доволі скупої. І найгірше, що виходять вони в світ на ті мізерні кошти, які уряд виділяє на розвиток науки.

Весною 2007 року на книжкових полицях появилася дуже потрібна наукова книжка – ілюстрований словник-довідник «Українська сакральна дерев’яна архітектура», яку видав Інститут народознавства НАН України, автор Ярослав Тарас. Видання вирізняється поліграфією, добрим макетом і подачею матеріялу.Книжка має всі необхідні для фахового видання складові: вступ зі скороченнями посилань, словникову частину (якісно та щедро проілюстровану) і додатки (розвідка про дерев’яне храмове будівництво, словник біографій дослідників, список літератури, географічний і персональний покажчики). У вступі автор слушно підкреслює необхідність створення термінологічного українського словника дерев’яного сакрального будівництва. Позитивним є бажання автора привести етимологію кожного терміну, його пов’язання з иншими мовами.

Однак, вже побіжно погортавши книжку, впадає у вічі невідповідність назви «Українська сакральна дерев’яна архітектура» змістові. Мова мала би йти про церковне будівництво. Але, якщо в Словник введені термін кенаса і синагога, тоді доречними були би й костел, кірха, мечеть, і Словник мав би називатися «Сакральна дерев’яна архітектура України». Одночасно вражає насиченість видання термінами, не властивими для дерев’яного сакрального будівництва. Дефініції є розмитими, часто не відповідають гаслу. Сам характер словника-довідника вимагає спеціяльного написання дефініції (статті) кожного гасла, яка повинна бути стислою і лаконічною, зрозумілою кожному – не тільки фахівцеві, ілюстрації повинні допомагати. Проте, вже перша стаття до гаслового слова апсида не має структури, та й взагалі дефініція є абсурдною: «апсида – східна частина християнського храму, де міститься вівтарний простір...» (С. 28). Насправді ж «апсида – це заокруглена чи гранчаста у плані частина східної стіни сакральної споруди, що замикає простір, в якому розташований вівтар».1 Нерозуміння терміну підтверджене ілюстраціями А-1, А-2. Якщо подивитись уважніше, то практично кожне гасло Словника не є розкритим. Відчувається, що авторові бракує знань теми дослідження, а разом з тим – не розуміння багатьох термінів. Формування більшости статей з надмірної кількости цитат праць давніх дослідників, які не зв’язані між собою, а часто й суперечливі, написані з вживанням різних термінів для однієї ж і тієї ж дефініції, не дає можливости розуміння цілого Словника.

Для полегшення рецензії згрупуємо подані автором в словниковій частині гасла за наступними ознаками: типи і школи храмів, частини сакральної споруди, матеріял і конструктивні елементи, елементи вистрою інтер’єру, елементи ансамблю (дзвіниця, огорожа, брама, хрести, цвинтар, озеленення) тощо.

Вже у словникових статтях першої з цих груп термінів – «типи і школи» виникають істотні запитання. Я. Тарас розробив кварту-схему під назвою «Архітектурно-етнографічне районування України XIX – початку XX ст. на основі формування сталих архітектурно-планувальних та конструктивних рішень церков (шкіл)» (іл. А-11; С. 36). Позитивним є бажання автора ввести в контекст українського сакрального будівництва пам’ятки всіх етнічних терито­рій, – і тих, що опинилися поза межами України. Однак сама назва карти є незрозумілою. Що має на увазі автор під «сталими архітектурно-плану­вальними рішеннями церков (шкіл)»? Українські дерев’яні церкви, зберігаючи певні риси, впродовж віків постійно розвивалися і змінювалися як у формах, так і в розмірах. В поділі на школи чи типи церковного будівництва, Тарас наробив безліч блудів пов’язаних як з окресленням меж, так і з визначеннях їх характерних рис. Без огляду на те, що більшість типів давно і скрупульозно опрацьовані українськими та зарубіжними вченими, автор не висвітлив їх належним чином. Натомість, запропоновані ним на карті-схемі нові типи, не розкриті в гаслах.

Вражає виділення в окремі школи церковного будівництва реґіонів на Півдні України: Приазов’я (19), Запоріжжя (20), Нижньодніпров’я (21), Нижньобужжя (22), Нижньодністров’я (23), Буджак (24) і Таврія (25). Насправді на всьому цьому терені українська сакральна дерев’яна архітектура відсутня, за винятком єдиної церкви в Бериславі Херсонської обл., яка була перевезена сюди 1784 року з Переволочної Черкаської обл.2 і, відповідно, належить до Середньонаддніпрянської школи (16). Так, в минулому було декілька церков в околиці Дніпропетровська і Запоріжжя, але їх форми і типи були пов’язані з тією ж Середньою Наддніпрянщиною чи Слобожанщиною.3 Тут спостерігається і непослідовність автора: виокремивши в окрему школу Кубань, пропущено Донщину, доволі докладно описану В. Сусловим і М. Красовським.4 Якщо Кубанська школа базувалася на Слобожанській, то Донська витворила самостійний оригінальний тип дерев’яних церков. На жаль, сьогодні пам’ятки і однієї, і другої школи втрачені. Остання дерев’яна церква Кубані – Св. Катерини в селі Калініно згоріла 1978 року.

Не будемо сперечатися з поділом Лівобережжя на школи: Чернигівську (15; С. 440), Середньонаддніпрянську (16), Полтавську (17) і Слобожанську (18; С. 363). Але автор сам собі суперечить, позаяк Полтавська школа є штучно виокремлена і відсутня у словниковій частині, як і Середньонаддніпрянська. Зате Лиманська школа (С. 238) та Охтирська група церков (С. 281), виділені ще С. Таранушенком,5 чомусь не показані на карті-схемі.

Перейдімо на Правобережжя. Подільську школу (С. 312) на карті автор поділив на Східно- і Західноподільську (11а, 11б; на карті помилково перестав­лена нумерація), але не підкріпив словниковими статтями. Межа між школами не обґрунтована: наприклад, церква в Зінькові (Хмельницької обл.), яка за поділом Тараса попадає до Західного Поділля, належить насправді до Східноподільського типу. Але автор вирішив включити цю яскраву подільську церкву до Волинської школи!? (С. 89, іл. В-29).

Подібно безпідставно автор поділив на школи історичну Волинь, виокре­мивши Волинську (13), Поліську (14), Підляську (12) і Холмську (10) школи. Якщо ж йдеться про підляські церкви, то вони переважно належать до поліського типу. На жаль, гасло Поліський тип в словниковій частині відсутнє. Хоча можна би було використати праці В. Завади, О. Цинкаловського, Ф. Вовка чи Л. Маслова, які цей тип окреслили.6 Церкви Холмщини також штучно виокремлені в окрему школу. Автор цілком не обізнаний з ґрунтовними працями на цю тему польських вчених Я. Ґурака,7 Б. Сенюка,8 П. Сиґовського9 чи Василя Слободяна.10 Південна ж частина Холмщини характеризується церквами волинського чи галицького типу, а північна – поліського. У статті до гасла Волинська школа (C. 88) автор некритично наводить цитати дослідників, і абсолютно не розкриває особливостей типу. Якщо бути докладним, то сама Волинська школа має кілька підтипів і реґіональних відмін. 

Якщо межі Буковинської школи (іл. А-11, С. 36; С. 67) відзначені на карті правильно, то стаття знову ж не розкриває особливостей характеру цього типу та його розвитку, і в порівнянні з иншими типами, найбідніше проілюстрована. Автор чомусь використав лише давні праці Д. Щербаківського (1926) і Г. Логвина (1957), проіґнорувавши новіші напрацювання, зокрема, англійця Д. Бакстона,11 румунів Ж. Крістаке-Панаіта і Т. Еліяна12 чи В. Слободяна.13 Крім того, у характеристиці типу відсутня логіка, чіткість та допущені помилки в означенні рис. Зокрема, широкий винос даху церков надзвичайно рідко опирається на сохи, як твердить автор, натомість, переважно, – на профільовані випусти. Не підкреслено, що згаданий вхід з півдня у буковинських церквах завжди влаштований у бабинець. Дах, означений як чотирисхилий, переважно є складнішим, позаяк вівтарна частина, а часто і бабинець є гранчастими. Характеристику: «внутрішнє перекриття окреме для кожного зрубу і не відповідає екстер’єру» (С. 67) через відсутність ілюстрацій можна трактувати наскільки вистарчить фантазії.

Віднесення всіх дерев’яних храмів Закарпаття до Закарпатської школи (С. 164) можна трактувати не инакше, як потугою автора протиставити себе багатьом відомим дослідникам (В. Мишковський, Ф. Заплєтал, В. Залозецький, В. Січинський, П. Макушенко та ин.), які впродовж понад сторічних досліджень сформували класифікацію типів закарпатських церков. Таке об’єднання різних присутніх в реґіоні типів збіднює і спотворює картину традиційного будівництва України. До Закарпатської школи автор відніс церкви бойківського (за автором I група) і лемківського типу (група II), розташовані на території Закарпаття. Якщо ж йти за цією логікою, тоді треба було би включити сюди і дві гуцульські церкви (в Ясені і Лазещині). Вже віддавна в науці усталеним є мармороський тип, який, окрім східної частини Закарпаття, охоплює терени Марморощини і Трансильванії в Румунії. В Словнику УСДА церкви цього типу подані під гаслом «ґотика» (група IIIа), що насправді є характеристикою стилю, а не типу. Церкви з подібною плановою структурою, але з бароковими завершеннями (група IIIб), які також належать до мармороського типу, автор опустив. Група IV, виокремлена ще Флоріяном Заплєталом, є практично варіянтом церков терезіянського типу, і мала поширення на всій території історичного Закарпаття. У локалізації Закарпатської школи чомусь автор опустив етнічні терени в Словаччині (Пряшівщина)14 та Румунії (Марморощина),15 де збережено багато українських дерев’яних церков.

З Галичиною в Я. Тараса вийшов найбільший конфуз. На карті А-11 він окреслює аж 7 шкіл: Бойківська (1), Гуцульська (2, Лемківська (3), Покутська (5), Передкарпатсько-Подністерська (7), Опільська (8) і Надсянська (9). У Словнику ж присутні лише перші три. Натомість, подана в словнику Галицька школа, – не відзначена на карті?

Лемківська школа (С. 235) не висвітлена, подібно до инших, хоча її скрупульозно опрацював польський вчений Ришард Бриковський.16 Його, можливо, навіть занадто детальну класифікацію церков Лемківського типу (Іл. Л-4) Ярослав Тарас підписав своїм іменем (креслення чи сама класифікація?). В статті ж відсутнє покликння на Бриковського, зате є посилання на мітичного В. Миськовського. При першій згадці (1880), ймовірно, йдеться про В. Мишковського, а при другій (1903) – про К. Мокловського? Що, академічне видання з масою рецензентів може собі дозволити такі, м’яко кажучи, огріхи? Про подібну непорядність та инші абсурди мова піде далі.

Не розкрита також Бойківська школа (C. 59), про яку також є достатньо матеріялів. Однак автор використовує лише найдавніші праці – В. Щербаківсь­кого та В. Січинського (з посиланням). Карту-схему (К-14, С. 199), яка ілюструє поширення церков Бойківського типу, опрацював Юліян Бабій ще 1939 року. Ярослав Тарас також її собі присвоїв, забувши, що закарпатські церкви бойківського типу він приєднав до Закарпатської школи (С. 165). Порівнюючи карту Тараса з Бабієвою, видно, що Тарас не просто вкрав напрацювання Бабія, бездумно перенісши всі помилки (зокрема, Ботелька Нижня, тепер Нижнє, названа Бабієм Бутлєю; Комарники відзначені як Висоцько Вижнє, у якому є мурована, а не дерев’яна церква), але й вніс нові. Автор застосував стару топоніміку, яка вже давно змінилася: Ясінка Масьова тепер Ясениця, Ботелька Вижня – Вижнє, Ботелька Нижня – Нижнє, а Розтока, яка тепер є частиною села Орявчик, чомусь опинилася аж над рікою Стрий. Невеликі доповнення Тараса не мають жодного відношення до Бойківського типу церков, окрім хрещатої церкви в Мшанці. Варто би було скористатися новішими дослідженнями і доповнити карту иншими церквами Бойківського типу.

З окресленням Гуцульської школи (С. 107-109) у статті автор справився найкраще – завдяки широкому цитуванню І. Могитича. Розроблені ж карти-схеми (Г-15, Г-16) суперечать як дефініції цього гасла, так і дефініціям инших шкіл. Зокрема, церкви Закарпаття мармороського і терезіянського типів, а також частина церков буковинського типу включені до Гуцульської школи. Про масу помилок в топоніміці, посвятах і датах церков мова піде далі.

Задекларовані ще чотири школи Галичини Тарас чомусь в гаслах опускає. Може й добре, бо виділення Надсяння чи Опілля в окрему групу, потребувало би наукового обґрунтування, а не аматорського окресленння. Межі Опілля в Тараса доходять чомусь аж до кордону з Польщею, охоплюючи майже цілу центральну частину Львівщини! Не годиться академічному виданню дозволяти собі такі випади. Опілля ж охоплює терени лівого берега середнього Дністра і його допливів в межах Рогатинського району Івано-Франківщини, Бережансь­кого і Підгаєцького Тернопільщини, Перемишлянського, частини Золочівського і Жидачівського районів Львівщини. Щодо Надсяння, то його межі штучно утворені 1945 року з відомих причин.

Подану у гаслі Галицьку школу (С. 94) автор розкритикував як не цілком об’єктивну. Дійсно в Галичині є різні групи чи типи сакрального будівництва. Зокрема, можна виокремити Золочівську групу або, навіть, тип церков, які характеризуються відсутністю підбанників під банями вівтаря і бабинця. Заслуговує на виокремлення Жовківська група, що вирізняється надзвичайно гармонійними пропорціями. Однією з характерних ознак Опільської групи церков міг бути південний вхід в бабинець при відсутності иншого входу в церкву. Але, на жаль, автор словника навіть не спробував проаналізувати наявні матеріяли.

Позитивно, що Словник УСДА вперше вводить гасло Терезіянський тип (С. 382). Але жодного слова не сказано про латинізацію українського сакрального будівництва слідом за латинізацією обряду у XVIII ст. Та й сам терезіянський тип є характерним пізнім зразком латинізації. Поза увагою автора залишилось надзвичайно багато церков, збудованих на взір костелів, які також можна виокремити в окремі групи. Зокрема, це двовежові церкви, які практично не відрізняються від костелів (вони є на Волині, Холмщині та в Галичині), церкви груп Тарногородської (безверхої з трансептом)18 і Радинської (безверха під спільним дахом).19

Також абсолютно не висвітлено дуже болюче питання впливу російської політики на українську сакральну архітектуру. Не розкрите гасло Церкви синодального типу (С. 437), в підписі до ілюстрації названого чомусь Єпархіальним (С. 438, іл. Ц-10)? Шокує вже сама назва – синоЇдальний! Чому не наважився жоден з іменитих рецезентів і редакторів поправити таке відкриття Я. Тараса? Термін утворений не від невідомого поняття синоїд, а від синод (колеґіяльний орган управління російською православною церквою на чолі з імператором). Російська архітектура не була статичною – як це випливає зі статті. Синодальні ж проєкти, без огляду на чітке збереження російського канону церкви, постійно оновлювалися у відповідності до пануючого стилю. В Україні збережено безліч зразків дерев’яного церковного будівництва синодального типу в класицистичному, неокласицистичному, неовізантійському, неоросійському і російському національному стилях тощо. Синодальний вплив відбився не лише в нових будівлях, але й аґресивно втрутився в архітектуру давніх волинських, поліських, подільських, наддніпрянських та лівобережних церков. В Словнику необхідно було вказати на різницю між українською та російською канонічною церквою. Це надзвичайно важливо, адже в часи Незалежної України без такого розуміння набудувалося безліч церков за синодальними зразками, які більшість українців сприймає як свою культуру.

Без найменшого розуміння подане гасло Український церковний стиль(С. 399). Що це таке? Чи українці будували лише церкви? І як завжди, в Европі були найупослідженішими? Адже всі европейські народи наприкінці XIX ст. витворили свої національні стилі, часто називані нео- стилями (польський національний, німецький національний, неорумунський, неоросійський). Відпо­відно і стиль мав би називатися український національний чи неоукраїнський. До речі, такий термін вже ввів в науковий обіг В. Ясієвич.20

Абсолютно дивною, не кажучи про науковість, є типологізації церков за кількістю верхів. Якщо зрозумілими є одно- (С. 270), три- (С. 388) і п’ятиверхі (С. 326, 329) церкви, єдина дерев’яна дев’ятиверха (С. 132) церква (Новомосковськ – давня Новоселиця Дніпропетровської обл.), то повним абсурдом і забавою в теоретизування є чотири- (С. 446), семи-  чи одинадцятиверха церква. Читаємо: семиверха (семибанна) церква (С. 350)«сакральна споруда на основі семипростірного храму, де над кожним простором споруджений верх». Стоп, а тепер загляньмо в гасло: семипростір­на церква (С. 351)«сакральна споруда (ніби вже слово церква не значить сакральна, а може бувають церкви не сакральні?), в основі якої лежить п’ятипростірний хрещатий план, до якого добудовано два простори поміж раменами», а далі наведена цитата з М. Драґана, що такі церкви бувають лише одно-, три- і п’ятиверхими. Але повернемося до гасла семиверха церква: «Це могла бути п’ятиверха церква, яка на всіх раменах і в центрі має верхи, до якої додали ще два верхи спереду, тобто з заходу». Тут автор суперечить сам собі, бо два простори від заходу не є двома просторами між раменами. Ця суперечливість відображена і на ілюстрації С-6 (С. 351), де під поз. 1 зображена надумана церква, під поз. 2 – церква з Березни, де два «слупи», за термінологією С. Таранушенка, приставлені до бабинця від заходу. Йдучи за такою логікою, можна було би вводити і шестиверху церкву (Катеринодар). Суть авторської типології виражена в дефініції до гасла одинадцятиверха церква: «... дослідники не зафіксували цей тип церкви в Україні, але вона могла існувати»! (С. 270). Таке влучне обґрунтування Я. Тараса пасує не тільки до цього гасла, а й до всього Словника. Могло бути, то й пишемо, що в голову збрело, насичуючи академічне видання абсурдними термінами: церква красна (С. 227), церква похована (С. 318), церква утоплена (С. 401), церква в «кожуху» (С. 437) тощо, вводячи в науковий обіг новий вибірковий [вибірчастий] стиль [еклектика] (С. 79) тощо. 

Не будемо заглиблюватися у трактування таких авторських нововведень, як баштова церква (С. 53), вежова церква (С. 73), дахова (С. 124) чи хатній тип церкви (С. 410). Якщо спробувати зрозуміти тексти і співставити їх з ілюстративним матеріялом, то на тверезу голову це не можливо. Для чого так заплутувати користувача Словником?

Не вникаючи в дефініції цих та инших нововведень, в Словнику УСДА відчувається відсутність послідовности. Якщо є гасла церква в «кожуху» (С. 437), церква обтинькована (С. 266), то постає питання чому нема «церкви ошальованої» чи «церкви оббитої бляхою»? Чим ці покриття стін завинили, що не попали до Словника УСДА? Сьогодні, після масового ошалювання церков пласиковою вагонкою, мав би появитися і термін «церква обпластикована», який би характеризував час зламу XX/XXI ст.

Що ж до введених термінів церква красна, утоплена, похована тощо, то це – абсолютний нонсенс. За аналогом треба було би вводити терміни «красна баня», «красний іконостас» та ин. А гасло церква похована і дефініція до нього (С. 318) є просто Тарасовою вигадкою. В Україні віддавна – від XVI ст., а може й давніше, існує звичай ставити хрест на місці вівтаря втраченої церкви, позаяк це місце залишається освяченим назавжди. Тому церкву не ховають, а відзнаковують хрестом. І жодної дискусії тут не може бути. Тепер про церкву утоплену (С. 401). Мова йде про ті церкви, які за переказами, пішли під землю, зазвичай, через гріхи вірних. Тому така церква могла би називатись радше запалою. Автор наводить приклади легенд з Волині і Закарпаття, хоча поширені вони по всій Україні.

Повний хаос в Словнику з термінами, що стосуються планувально-просторових елементів церкви. Наприклад, під гаслом бабинець (С. 38-39) читаємо: «... над бабинцем влаштовують хори, емпору... У лемківських, а також в окремих випадках у бойківських церквах споруджують дзвіницю...». Кожен, хто ходить до церкви, знає, що хори розташовуються не над бабинцем, а в бабинці. А дзвіниці над бабинцем в давнину мали більшість церков в різних реґіонах: на Бойківщині, Холмщині, Поліссі, в Галичині та на Волині. Були такі церкви на Гуцульщині та Поділлі.21

В гаслі нава (C. 254) відзначено: «... розрізняють центральну наву (ораторіум) та бічні (хрещаті церкви – крилоси)». Навіть для мало обізнаного зрозуміло, що автор не орієнтується, про що пише. В українських дерев’яних церквах завжди існує лише одна нава, яка відповідно не може окреслюватися як центральна. Тут доречно звернутися до гасла базиліка (С. 39). Правильно окресливши термін, який стосується три-, п’ятинавових храмів, автор наводить цитату В. Щербаківського, який називає базиліками деякі однонавові церкви Закарпаття. Ілюстрації Б-4, Б-5 підтверджують, що наші дерев’яні храми є однонавовими будівлями терезіянського типу. А назвати наву ораторіумом є повним невіглаством. Якби автор знав значення терміну ораторіум, то не вводив би його до Словника УСДА. Взагалі ораторіуму в церквах не буває, – він властивий храмам латинської традиції і означає приміщення в костелі на зразок каплиці, призначене для богослужінь окресленої групи вірних (монахів, родини, студентів чи хворих).22 Щодо бічних рамен хрещатих церков, то вони не можуть бути ані бічними навами, ані крилосами. Що ж розуміє Тарас під терміном крилос (крилас) (С. 228-229): «приміщення, яке (у вигляді крила) виступає з північного або південного боку у наві або вівтарі (з півдня паламарня, з півночі ризниця, проскомидія). У дерев’яному будівництві до крилосів належать також конхи» (С. 228). А далі у вигляді словоблудства автор переконує себе в походженні терміну від крила, ілюструючи своє сприйняття. Насправді крилоси, які присутні лише у давніших церквах, служили місцем для розташування хору кліриків (клір, з грецької клерос – духовенство) при іконостасі у спеціяльних невеликих прибудовах з півночі і півдня нави при східній стіні. Звідси термін клірос трансформувався в термін крилос.23 Тому ніколи крилосами не були і не називалися бічні рамена нави чи ризниці-захристії при вівтарі, як це подано в Словнику і показано на ілюстрації К-54 (С. 229).

До терміну нава Я. Тарас подає довгий синонімічний ряд: корабель, мужичник, світник, хлопське, хлопські двері (C. 578), абсурдність якого не викликає сумніву в кожного посвяченого, бо терміни ці притягнені насилу. Наприклад, термін світник автор бере з перекладу документу 1757 року, опублікованого В. Вуйциком,24 у якому здійснено невивірений переклад (польське świtelnik – світник). Жоден лінґвістичний словник такого терміну не подає. Подібно введені терміни хлопське чи хлопські двері. Чи можна так некритично впроваджувати нові терміни?

Якщо з розумінням автором вівтаря (С. 82) можна погодитись, то велике запитання з приміщеннями розташованими при ньому. Не розібравшись до кінця у церковній споруді, Тарас виводить в окремі гасла: дияконник (С. 149), зазахристія (С. 163), захристіє (С. 174), ризниця (С. 334), які насправді є синонімічним рядом. І це видно з його ж ілюстрацій, на яких один раз південна прибудова названа дияконником, инший – захристією. Якби автор співставив гаслові статті з ілюстраціями, можливо зрозумів би, що щось не так. Для прикладу, якщо шафа на ризи розташована в північній прибудові, а ризниця в Тараса – лише південна, то чим тоді є північна? Термін грецького походження дияконник в українському дерев’яному сакральному будівництві не стосувався. Його стосують лише в історичному огляді розвитку церкви як сакральної споруди. До гаслового слова захристія (перелік статей, С. 576) чи захристіє (словникова частина, С. 174) автор подає синоніми: захристя, позахрестя та надрічна!, введення якого до Словника є просто анекдотичним. Походження терміну надрічна автор бере з видання В. Січинського, наводячи цитату: «В церкві Спаса «надрічна» захристія прибудована невеличка». Насправді в Січинського така фраза відсутня.25 На зазначених сторінках опубліковані у вигляді таблиці виписки М. Драґана з візитацій М. Шадурського. З табличного ряду Тарас творить речення на свій розсуд. В результаті назва місцевости Спас стає назвою церкви, а примітки – «надрічна», яка вирізняє одну з двох церков села Спас (церква Св. Миколи над рікою) і далі, після коми, «захристія прибудована невеличка», автор, опустивши кому, об’єднує і творить новий термін. Подібим чином, придуманими термінами та їх трактуван­ням, автор «збагачує» лексикографію цілого Словника УСДА.

Несподівано дивно Я. Тарас трактує термін жертовник (С. 158): «Примі­щення у вівтарній частині православного храму, розташоване на північ від вівтаря [підкреслення наше]. В дерев’яному сакральному будівництві це приставлене (прирубане) до вівтаря з півночі приміщення...». Тож не зрозуміло, чи жертовник є у вівтарі, чи це окреме приміщення? Ілюстрація Ж-1 каже, що – окреме приміщення! Якби автор заглянув у видання своєї академічної установи – «Словник українського сакрального мистецтва», – доречі, дуже добре та вивірене, співавтором якого є й сам Тарас, то не писав би таких дурниць.

Суперечливою є дефініція гаслового слова емпора (С. 154) – «крита галерея, що міститься на другому поверсі («підвищенні») західної частини церкви (бабинця) і бічних нав». По-перше, в українському сакральному дерев’я­ному будівництві, як вже згадано, немає тринавових церков, а відповідно і бічних нав. Визначення емпори в дерев’яних церквах дає М. Драґан: «приміщен­ня над бабинцем з окремим зовнішнім чи внутрішнім входом».26 Ззовні емпору часто оточувала вкрита галерея, але вона не є емпорою. Спотвореним трактуванням терміну емпора Тарас вносить хаос і в инші дефініції. Зокрема, до гасла каплиця (С. 192) він подає текст, який взагалі не надається до розуміння: «у монастирських церквах замість емпори споруджували верхню каплицю, яка була посвячена іншому празнику або святому ніж сам храм (с. Лісковате, 1832; с. Дусівці, 1641). Каплиці робили також над бабинцем» (С. 194). Як можна спорудити каплицю замість емпори, коли її розташовували на емпорі. Також не зрозуміло, чому каплиці «робили також над бабинцем», коли емпори в дерев’яних храмах були завжди над бабинцем. Каплиці над бабинцем мали не тільки монастирські церкви, що дуже добре ілюструє сам автор – церкви в Дрогобичі (обидві дерев’яні), Хотинці, Лісковатому, Дусівцях, які ніколи не були монастирськими.

Подані автором терміни підсіння (С. 301) і опасання (С. 277) є синонімами, з тією різницею, що опасання – суто українського походження, а підсіння має спільне походження з польським терміном podcienie. Цей синонімічний ряд доповнює термін суботи [саботи, соботи] (С. 378), який в українській термінології є лемківським діялектом. Тому виносити їх в окремі гасла, нема потреби. Дивним є поповнення цього синонімічного ряду терміном обійстя (С. 262)в значенні опасання, піддашшя, яке автор, не знаючи польської мови, транслітерує obejście – обхід. В українській мові термін обійстя означає садибу.27

Такий самий хаос спостерігається і в термінах, що стосуються архітектурно- конструктивної частини. Розпочнемо з елементів завершення церкви. В першу чергу – це бані, намети, стіжки та дахи. Пишучи про українські бані, необхідно було подати їх типи та варіянти. В словнику є лише цибуляста (С. 438) та шоломовидна (С. 451, російський термін, українською – шоломова чи хоч би калька з російської – шоломоподібна) і все. А бані українських церков мають і инші форми, зокрема, наметову, дзвонясту, грушасту тощо.

Словник УСДА, на жаль, не подає типів дахів. Ще у 1970-х роках дуже докладну класифікацію з чіткою українською термінологією дахів розробив Іван Могитич (див. рисунок).28 Крім того, типи дахів добре подані в українсь­ких словниках.29 Чому би ними не скористатися? Тоді в Тараса не вийшло би того, що з термінами начілок (С. 259), причілок (С. 322) чи острішок (С. 280). В Словнику УСДА начілок – «бокова стіна споруди, бокова частина даху»!, насправді начілком є зрізаний вершок причілку, вкритий спеціяльним трикутним дашком. Острішок в Совнику – «нижній край солом’я­ної або очеретяної покрівлі, що нависає над стіною, призначений для захисту стін та людей від дощу», а фактично, – це вузький дашок у нижній частині причілку. Щодосклепінь (С. 360) в дерев’яних храмах України, то вони також мають багато типів, а не лише шатрове [укр. – наметове] та півциркульне. Натомість на Іл. С-17 (С. 360) автор наводить грузинські дербази, які не мають нічого спільного зі склепіннями українських храмів. До речі, зразками чужої архітектури проілюстровано багато гасел. В статті Тарас пише, що «Перекриття у вигляді склепіння найбільше застосо­вували в дахових церквах на Буковині, Молдові» (С. 360), а чим перекривалися церкви в инших реґіонах?

Ще більшу профанацію термінології будівництва, її генези проявляє автор, пояснюючи термін кош[коші, кіш] (С. 226) (чому головний кош?): «1 –заплановане місце між двома сусідніми верхами, призначене для встановлен­ня в ньому невеличкого дашка-коша (?), ринви, які відводять воду, стікаючи поміж двох верхів. 2 – на Покутті – це дерев’яна ринва, яку роблять на дахах церков або хат»! Піп дзвін, дідько калатало. Отже, не дивлячись на граматичні помилки і неузгодження слів, можна зрозуміти, що «кіш» – це дашок-ринва. Насправді, кіш – це зрубний простір, що утворюється між двома верхами (нави і вівтаря, чи нави і бабинця) при виведенні квадратових або восьмерикових верхів над прямокутними в плані вівтарем і бабинцем. Коші ззовні дійсно прикриваються двосхилими дахами, але в інтер’єрі вони проявля­ються потовщеними переходами між двома просторами. Назвавши «кіш» ринвою, автор підтвердив нерозуміння ілюстрацією К-50 (С. 226).

Необізнаність з темою дослідження спостерігається в розкритті більшости гаслових слів. Для терміну паля (С. 285), яке до української дерев’яної архітектури немає найменшого відношення, про що автор справедливо підтвер­джує ілюстраціями зразків храмового будівництва не українського, а сканди­навського!, приведений синонімічний ряд: палі, медвідки, ковбиця, колодка, штендари, філяри, стояк. Насправді синонімами є медвідка, ковбиця, колодка і стояк – короткі відрізки необробленого дерева, що прикопувалися в землю. В українській мові вони окреслюються термінами окорінки чи стендари (найбільш ­вживаний). Саме його подає В. Тимофієнко.30 Щодо штандару, то це – жерди­на,31 а палі і філяри – це довгі дерев’яні стовпи – з тією різницею, що палі закопуються в землю, а філяри (польск.) – це наземні опори, окрім колон круглих в перетині.

****Несучу горизонтальну балку, яку в нас називають «риґель»,32 Тарас чомусь замінює на скоба (С. 361), використовуючи Таранушенкові ілюстрації риґлів, властивих переважно високим східноукраїнським храмам, а сам термін «риґель» опускає. Гаслове ж слово скоба, згідно з тлумачним словником, означає гнутий виріб з металу.33 Невідомо також, чому Тарас термін припусниця замінив на про­пустниця [припустниця, кроква пропусниця] (С. 361), і жодного правильного!

Рідковживані діялектні терміни автор виносить в основні гасла. Так, загальновживаний український термін лага (С. 234) автор відсилалає до діялектного ошвар (С. 282), яке насправді має инше, на жаль, невідоме автору значення. Ошвар це – перший і останній обріз з дерева при розпилюванні його на дошки.34 Замість загальноприйнятого цямрина в Словник введено термін кимбрина [цямбрина] (С. 200). «Етимологічний словник української мови», на який автор посилається, виразно стверджує, що термін звучить як цямрина.35 Винесене в основне гасло бойківське діялектне слово баркан39 означає вживане українське паркан, яке в Словнику відсутнє. Для чого така діялектна забава в академічному виданні?

Сам не розібравшись з терміном, Я. Тарас заплутує і користувача. В Словнику УСДА часто подане гасло зі своїми синонімами, а разом з тим відсилається до ще иншого синоніму, при тому розписані до них дефініції різняться: грядові хрести [скріпи] див. також перехресні балки (С. 106-107; С. 296). Синонімом до цих термінів мав би бути віднесений і сволок (С. 348-349), який виводиться в окреме гаслове слово зі ще инщою окремою дефініцією. Не інакше як засміченням голови викликає хаос в Словнику з давно усталеним в церковному будівництві терміном випусти. Під гаслом випусти [випуски] (С. 80) є відсилання див. також кінці, а кінці [рештки лишок] (С. 202) пропонують див. також випусти, кронштейн, ріг; а в гаслі кронштейн (С. 230) є відсилання до випуст, застріл. До кронштейну відсила­ється і термін качур (С. 197). Всі ці терміни проілюстровані випустами різних форм, про які нічого не сказано. Їх класифікацію розробив І. Могитич: скосак, східці, вуса під платву тощо.40 Два різні поняття: піддашшя див. також фартух (С. 298) автор подає як синоніми. Насправді фартух це – дашок, який прикриває підвалини в церквах без піддашшя.

Термін застріл (С. 173-174) напряму взятий з польської мови zastrzał, неправильно вказавши його призначення – «приставні деталі для підтри­мання бані або .... дашка», а фактично – це елемент для укріплення верхніх вінців зрубу.

В статті до терміну окап (С. 275) Тарас дав правильне пояснення, але вчасно не зупинився, доповнивши йогоє таким абсурдом: «Хату і церкву ніко­ли не ставили на місці окапу»! Про нерозуміння терміну пазуха (С. 284) говорить незрозумілий набір слів в статті та абсурдна ілюстрація (іл. П-1), хоча наведена цитата з Логвина дуже лаконічна і зрозуміла.

Словник ряснить різними каламбурами: межилучник (С. 251) – «скісне трикутне перекриття порожнього місця пазухи поміж переходом від квад­ратного зруба до восьмибічного. Може бути плоским. Переважно це двосхи­лий дашок, який ставили на місце пазухи» (підкреслення наше). Так трикутне, пласке чи двосхиле?

В основні гасла Словника Тарас вводить багато термінів з инших мов, які в нас мають свої відповідники. Зокрема, російські голова і глава – баня; маковиця, голівка, головка – маківка; паперть – ґанок; скоба – риґель; світильниця – ліхтар; коник (гребінь); строітель в значенні засновник; з чеської і словацької – облук – склепіння, князьовисько – вівтар тощо. Російсь­кий термінголовка (С. 103), проілюстрований (Г-9) ліхтарями!, і чомусь відсилається до терміну голівка [перехрестове яблуко] (замість підхрестове С. 102), а не до терміну ліхтар (С. 244). А коник (С. 218) ілюструє конем та кронштейнами, натомість в приведеній цитаті коником названий гребінь. Чеський термін князьовисько (С. 208) введений як синонім вівтаря, має поси­лання на Б. Вавроушка, який писав вступи до своїх альбомів фотографій церков чеською мовою.41 А що означає клецька церква (С. 206) в українському сакральному дере’яному будівництві?

Блуд охопив і терміни, що стосуються церковного ансамблю. Зокрема дзвіниця чомусь подана під різними гаслами: дзвіниця (дзвониця), дзвіниця-веж<

Автор: Василь СЛОБОДЯН, Оксана БОЙКО
Previous year   Previous month Вересень 2019 Next month   Next year
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
26 27 28 29 30 31 1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 1 2 3 4 5 6
Сьогодні: 2019-09-17
Веб-портал створений за сприяння
Центру культурного менеджменту і
Творчої майстерні "Штука" та
за підтримки Управління культури
та туризму Львівської міської ради.
ГО 'Творча майстерня 'Штука' Львів відкритий для світу Львівська міська рада Центр культурного менеджменту © LvivStory.com, 2007-2019. Усі права застережено.
Використання матеріалів можливе лише з гіперпосиланням на веб сторінку www.lvivstory.com.
Думка редакції може не збігатись з думкою авторів.
Редакція не несе відповідальності за істинність інформації, наведеної в нередакційних матеріалах.

Powered by siteGist CMS - Web Content Management System